Люїс Клайв Стейплз. Переживаючи скорботу / К.С. Люїс;
пер. з англ. Юлії Баїр. — Львів: Свічадо, 2024. — 96 с.

Дні пам’яті та скорботи — це фіксовані дати у загальних і приватних календарях: їх не можна оминути, їх не можна викреслити з нашого досвіду, з історії нашої родини, з історії нашої нації. Ми всі по-різному, надто по-своєму відчуваємо скорботу після відходу у засвіти рідних, друзів, знайомих. У сучасних воєнних реаліях переживання втрати і скорботи стали настільки буденними явищами, що, здавалося б, ми призвичаїлися до них, звикли до їхньої близької присутності в нашому житті.

Англійський письменник і філософ Клайв Стейплз Люїс (1898 – 1963) став відомий українським читачам передусім своїми фентезійними «Хроніками Нарнії». Однак у його доробку чимало філософських есеїв, психологічних розмислів, критичних праць, присвячених питанням блукання, страждання, розлуки, скорботи, любові та прощення. Люїс був і християнським апологетом, і літературним критиком, й університетським викладачем у Кембриджі, і творцем філософської фантастики, і навіть добровольцем на фронті в часи Першої світової війни.

«Переживаючи скорботу»  — це щоденникові нотатки Люїса після втрати коханої дружини. У 1956 р. Люїс одружився з американкою Джой Девідмен (1915 – 1960). Вже на той час Джой хворіла, а через чотири роки вона померла від раку. У своїх нотатках Люїс намагається переосмислити тугу за жінкою, яку він любив, намагається якось впорядкувати гострі уламки своєї скорботи, аналізуючи їхню важливість й унікальність. Письменник підкреслює, що тужити — нормально, тужити — правильно, тужити — необхідно. Тож ця книжка — «емоційно оголена людина у власній Гетсиманії» (с.21).

Люїс ділиться власним болем з читачами, відверто розповідає, як він, потопаючи у сльозах і смутку, випитує Бога про те, чому і для чого це сталося, чому він переживає цю порожнечу, скочується у цю глибоку вирву в своїй душі, яку неможливо абсолютно нічим і ніким заповнити. Бо горе «як тривожна невизначеність» (с.56) сковує всю людську природу, бере її в рабство, поневолює пригадуванням, шуканням у спогадах, снах, миттєвих згадках обрисів обличчя й відлуння голосу того, кого ми втратили.

Щоб розібратися у парадигмі своєї скорботи, письменник використовує розмаїті образи-символи, деякі з них мають мілітарний контекст: «Скорбота схожа на бомбардувальник, який кружляє навколо і скидає свої бомби щоразу, коли в цьому колі його проносить над головою» (с.62). Люїс щиро зізнається, що його відчуття й почуття «рикошетом повертає у сльози і смуток» (с.30), що він інколи уявляв бездіяльного наймилостивішого Бога, який насправді «готував наступні тортури» (с.53) для знесилених людей.

Книжка Люїса, перекладена українською, може стати для багатьох і хорошим порадником, і бажаним співрозмовником у стані, коли потрібно знайти внутрішні надресурси, аби пережити втрату, здолати чорноту самотності і вийти на світло. Це книжка, що порятує від духовного безсилля, трансформуючи скорботний смуток у джерело пам’яті і моральної відваги жити далі.