У Радянському Союзі обмежений доступ до побутової хімії та косметичних засобів змушував шукати прості альтернативи для повсякденного догляду. Зокрема, засоби для фіксації зачіски, які сьогодні є буденним елементом стилю, були у дефіциті або взагалі відсутні в продажу.

У таких умовах використовували доступні продукти як замінники промислового лаку для волосся. 

У 1970–80-х роках спеціальні засоби для укладки були або малодоступними, або надто дорогими. Придбати лак вдавалося лише через особисті зв’язки чи випадково, вистоявши довгу чергу. Однак мода на об’ємні зачіски з локонами, начосами чи хімічною завивкою залишалася актуальною, особливо перед святами чи походом на танці.

Пиво в таких умовах набувало нової функції: його наносили на вологе волосся перед накручуванням бігуді. Після висихання прядки ставали щільно зафіксованими, а зачіска тримала форму довго. Єдиним недоліком був характерний запах хмелю, який, втім, зникав через кілька годин.

Не менш популярним був “цукровий лак” – саморобний розчин на основі теплої води й кількох чайних ложок цукру. Його заливали у флакон з розпилювачем (часто – повторно використаний флакон з-під одеколону) і наносили на волосся після укладки. Такий засіб забезпечував надміцну фіксацію, здатну витримати навіть вітряну погоду.

Усе це – частина побутової винахідливості, яка дозволяла залишатися привабливими навіть в умовах жорсткого дефіциту.