Книжкова оглядачка Тетяна Крисюк зібрала для вас три цікаві книжки про всюдисущі й розумні гриби, нарцисизм та наше тваринне життя.

Мерлін Шелдрейк «Заплутане життя», видавництво «Бородатий Тамарин»

Більшість рослин, які ростуть у дикій природі, не обходяться без ендофітних грибів, які колонізують листки, стебла та навіть коріння. Ендофіти вплітаються у проміжки між клітинами, вступаючи в симбіоз із рослиною. Майже завжди це взаємовигідна співпраця: рослина отримує захист від патогенів, гриби отримують дім, де формують складні екосистеми навіть на рівні листка.

Тривалий час гриби пов’язували з рослинами, хоча вони ближчі до тварин, а на молекулярному рівні схожі з людьми.

Антибіотик пеніцилін, статини, які знижують рівень холестерину, безліч противірусних і протиракових сполук, деякі вакцини — це грибні дари людям. Що вже й казати про ферментований дріжджами алкоголь, лимонну кислоту (ні, її роблять не з лимонів), яку додають до більшості газованих напоїв.

«Гриби чигають на нас скрізь, проте їх легко не помітити. Вони всередині нас і довкруж. Вони підтримують життєдіяльність — нашу й усього, на що ми покладаємося. Доки ви читаєте ці рядки, гриби змінюють уклад життя, і так уже понад мільярд років. Вони розмелюють гірські породи, створюють ґрунти, перетравлюють забруднювачі, живлять і вбивають рослини, виживають у космосі, спричиняють марення, продукують їжу, виготовляють ліки, маніпулюють поведінкою тварин і впливають на склад земної атмосфери».

Ми звикли сприймати гриби як їстівні й неїстівні тіла з ніжкою і шапинкою. Однак вони важливіші та розумніші, ніж нам здається, хоча й не мають мозку. Та чи потрібен взагалі живому організму мозок, щоб бути розумним?

Роберт Сапольскі «Любовноподібні та інші есеї про наше тваринне життя», видавництво «Наш Формат»

Генетика чи середовище? Ймовірно, ви бодай раз у житті читали статтю, у якій кінозірки чи співачки ділилися секретами краси. Одна могла пояснювати вроду звичкою випивати три літри води щодня. Інша — скрупульозним використанням зволожувального крему. Третя — натиранням спеціальною олійкою та відсутністю шкідливих звичок.

Але як зауважує Роберт Сапольскі в перших есе зі збірки, насправді спосіб життя та генетика взаємопов’язані.

«З одного боку, є наша природа: нейрони, хімічні сполуки мозку, гормони і, звісно, на самому денці цієї всієї мішанки — гени. З іншого боку — те, що нас плекає: всі ті вітри середовища, які дмуть нам в обличчя і в спину».

Гени містять інструкції для роботи клітин: їхня послідовність у ДНК визначає, який саме білок буде утворений.

Гормони, нейромедіатори, рецептори впливають на емоції та думки, підтримують роботу мозку, але не повністю контролюють людину. Ми справді маємо генетичні схильності, та вирішальний вплив на поведінку часто вчиняє середовище.

«Любовноподібні та інші есеї про наше тваринне життя» — це збірка коротких, цікаво написаних есеїв про стрес, анатомію поганого настрою, жучки в мозку, дивні сни, генетичну війну між чоловіками й жінками та багато чого іншого.

Метт Кохун «Нарцис у розквіті. Альтернативна історія селфі», видавництво #книголав

Альбрехт Дюрер є одним з найвідоміших художників, якого історик Джон Берґер оголосив «одержимим власним образом». Найвідоміша робота митця — автопортрет, на якому він схожий на Христа.

Чи був Дюрер нарцисом, який вважав себе Божим сином? Ні, дослідники припускають, що це була його спроба сказати світові: «Я прагну наслідувати Христа, проходячи через страждання, які випали на мою долю». На початку XVI століття той автопортрет був актом трансформації, прийомом самоактуалізації.

«Не буде перебільшенням сказати, що він [Альбрехт Дюрер] бачив себе новим типом європейця, новим видом людини, новим видом самого себе», — пише Кохун.

Сучасні люди, на думку автора, частіше передають через селфі не докладний образ самості, а фіксацію моменту в рамках навмисно обмеженої перспективи. Адже ключова проблема полягає в тому, що селфі документують тривожний стазис, межі нашої сучасної несвободи в капіталістичному світі, який не приймає наші вади й недоліки.

Капіталістичний світ диктує стандарти краси, успіху, емоцій, та саме через селфі ми можемо переосмислити ці стандарти, показати вразливість, недосконалість, справжність.

«Нарцис у розквіті. Альтернативна історія селфі» — це філософсько-психологічна спроба поглянути на нарцисизм не як на самоціль, а як на етап розвитку самості та наш засіб пізнання в цьому процесі.