Оскільки і ті часи цінувалась блідість шкіри, жінки приймали мікродози смертельної отрути, щоб мати вигляд порцелянові ляльки. Вони робили це свідомо, обмінюючи довгострокове здоров’я на короткочасний блиск. Але ні, це не було забороненим, адже купити отруту можна було абсолютно легально, а рекламували її навіть лікарі.

За словами історикині та докторки Емі Боїнгтон, щоб досягти бажаного ефекту блідості, жінки купували спеціальні вафлі з миш’яком. У також як повідомляється у статті National Geographic, у ту епоху вже було відомо, що миш’як отруйний, але його приймали у невеликих кількостях, адже як тоді повідомлялось, завдяки вафлям, у яких він містився, можна було позбутись веснянок, прищів та інших плям на обличчі.

І, як можна побачити в цьому рекламному оголошенні, продукт подавався як безпечний, хоча там прямо сказано, що у ньому є миш’як. Оголошення стверджувало:

«Ці всесвітньо відомі засоби є безвідмовним лікуванням від „поганої крові“, прищів, ластовиння, чорних цяток, пігментних плям, печінкових плям, акне, почервоніння обличчя або носа, зморшок, темних кіл під очима та всіх інших недоліків шкіри — чи то на обличчі, шиї, руках або тілі. Вони освітлюють і прикрашають колір обличчя так, як жоден інший засіб у світі, і роблять це за дуже короткий час. Вони надають шкірі найвишуканішої світлості, роблять її чистою, м’якою та оксамитовою».

Найстрашніше в усьому цьому те, що воно справді працювало. Миш’як руйнує червоні кров’яні клітини, викликаючи особливий тип анемії. Результатом стає цей примарно-блідий, безкровний колір обличчя, яким були одержимі жінки того часу. Але, звісно, це «сяйво» мало жахливу ціну: миш’як — накопичувальна отрута, і коли людина починала його приймати, зупинитися було майже неможливо — якщо припинити, шкіра покривалася темними плямами та виразками. Усередині організму він руйнував щитоподібну залозу, печінку та нервову систему. Жінки також повідомляли про блискучі очі — ще один симптом, але їм це навіть подобалося.

Чому ж вони це робили? Адже вони знали про небезпеку. За словами іторикині, через положення жінки в тогочасному суспільстві, адже у той час єдиною «валютою» жінки була її здатність вигідно вийти заміж і краса була стратегією виживання. Жінки відчували сильний тиск щодо своєї зовнішності, тому були готові жертвувати здоров’ям заради краси. Але найобурливіша іронія полягає в тому, що коли стало відомо, що ці вафлі насправді небезпечно вживати, висміювати почали саме жінок — їх називали «поїдачками миш’яку», вважали марнославними та брехливими.