У кіно та серіалах це один із найупізнаваніших сюжетів: тіло загиблого вікінга кладуть на човен, відпускають у відкрите море, а лучник з берега влучає в нього палаючою стрілою, після чого судно спалахує і поволі зникає в полум’ї. Та чи справді вікінги так ховали своїх мертвих? Журналісти звернулися до фахівців, аби з’ясувати, чи є археологічні або історичні докази цього образу, про що розповідає матеріал Live Science.

Що кажуть археологічні знахідки

Фахівці наголошують: якби такий ритуал і існував, він залишив би мінімум слідів. Професор археології Говард Вільямс (Howard Williams) з Університету Честера зазначає, що подібні практики «залишили б мало слідів і не підтверджені археологічними джерелами».

Антропологиня Ерін Макгвайр (Erin McGuire) з Університету Вікторії додає, що з точки зору археології немає жодних доказів саме такого, популярного в масовій культурі, мотиву. Навіть якщо ми бачимо сліди вогню, важко відрізнити корабель, підпалений палаючою стрілою, від судна, підпаленого звичайним способом.

До того ж затонулі кораблі з людськими рештками взагалі надзвичайно рідкісні у світі. Потрібні особливі умови для їх збереження, і дослідниця не знає жодного такого прикладу саме з доби вікінгів.

Водночас відомо, що вікінги були чудовими мореплавцями і часто практикували кремацію. Існують археологічні знахідки спалених кораблів, пов’язаних із поховальними обрядами. Макгвайр зазначає, що є приклади суден або їх частин, які спалили під час поховальної церемонії на суші, а потім засипали курганом.

Один із таких прикладів — корабель Миклебуст IX століття в Норвегії, що належав заможній особі, можливо, навіть королю. Він був спалений у межах поховального обряду і похований у могильному насипі.

Письмові свідчення та легенди

Найближчим до кіношного образу джерелом вважають опис арабського мандрівника Ахмада ібн Фадлана X століття. Він подорожував до регіону Волги (сучасна Росія) і спостерігав за групами вікінгів. У його розповіді загиблого вождя кладуть на човен і підпалюють.

Однак є принципові відмінності від сцени, знайомої з фільмів. У ібн Фадлана немає жодної згадки про палаючу стрілу: човен підпалює людина, названа головним скорботником. Крім того, човен із тілом стоїть на землі, а не в морі.

Існують також середньовічні літературні тексти, де згадуються похорони, пов’язані з човнами на воді, але це вже сфера легенд і міфів, а не прямих історичних хронік.

У давньоанглійському епосі «Беовульф» данського короля Скільда Скефінга ховають, поклавши в човен, який відпускають у море. У скандинавській збірці саг «Геймскрінґла» XIII століття, написаній Сноррі Стурлусоном (Snorri Sturluson), розповідається, як «морського короля» Хакі відпускають у море на кораблі разом з полеглими воїнами і спалюють. В іншій оповіді Стурлусона бог Бальдр відпливає на кораблі, який підпалює його брат Тор.

Похорон Бальдра особливо вплинув на подальшу культуру: Макгвайр відзначає, що саме він надихнув Дж. Р. Р. Толкіна на подібну сцену в «Володарі перснів».

Чому «вогняні» похорони навряд чи працювали б

Археологи наголошують не лише на відсутності доказів, а й на суто практичних труднощах такого ритуалу.

Маттіас Топлак (Matthias Toplak), керівник археологічного відділу Музею вікінгів Гайтабу в Німеччині, називає кремацію в морі за допомогою палаючих стріл «малореалістичною». За його словами, власні експерименти показали: підпалити щось палаючою стрілою зовсім не так просто, як це виглядає на екрані.

Для ефективної кремації вогонь має горіти при високій температурі протягом кількох годин. У відкритому морі корабель, найімовірніше, потоне задовго до того, як тіло встигне повністю згоріти. Крім того, неконтрольований палаючий човен може становити загрозу іншим суднам чи портовим спорудам.

Макгвайр також звертає увагу на ще одну проблему: якщо відпустити палаючий човен у відкрите море, як гарантувати, що його не приб’є назад до берега з «доволі моторошним вмістом»?

Міфотворчість Голлівуду

У підсумку опитані науковці сходяться на думці, що вікінги навряд чи використовували палаючі стріли, аби підпалити поховальні човни, відпущені в море. Топлак визнає: «Я вважаю, що, яким би романтичним не здавався такий похорон, він вкрай малоймовірний».

Натомість Говард Вільямс підозрює, що конкретний сюжет із лучником і човном у морі народився завдяки кіно XX століття. Він пов’язує його насамперед із фінальною сценою похорону Ейнара у фільмі 1958 року «Вікінги».

За словами Вільямса, цей кінематографічний штамп мало що говорить про реальне ставлення вікінгів до мертвих, але дуже яскраво відображає сучасні уявлення про долю, честь і «героїчну смерть», які ми проєктуємо на історичних та вигаданих вікінгів.