19 червня у світовий прокат вийшла чергова «Історія іграшок». Саме з цієї франшизи понад 30 років тому почався шлях не лише компанії Pixar, а й повнометражної комп’ютерної анімації загалом.

У п’ятій частині на екрани повернулися Базз Лайтер, ковбой Вуді та багато інших знайомих персонажів. Режисер Ендрю Стентон, який раніше зняв знамениті «У пошуках Немо» та «ВОЛЛ·І», вирішив поговорити про те, як нові технології впливають на життя дітей. Найнеочікуваніше те, що він не скочується в старече бурчання в дусі «раніше було краще». Автор серйозно розбирає, як не відчути себе непотрібним, якщо дитина частіше дивиться в екран планшета, а не на тебе.

«Історія іграшок 5» чудово вписується в ідеї, які задавали попередні частини. Саме тому вона дозволяє франшизі залишатися актуальною навіть через десятиліття після старту.

Про мультфільм «Історія іграшок 5»

• Оригінальна назва: Toy Story 5.
• Країна виробництва: США.
• Жанр: фентезі, драма, комедія, пригоди.
• Дата виходу: 19 червня 2026 року.
• Тривалість: 1 година 42 хвилини.
• Режисери: Маккенна Гарріс, Ендрю Стентон.
• У головних ролях: Том Генкс, Тім Аллен, Джоан К’юсак, Конан О’Браєн, Скарлет Спірс, Грета Лі, Шелбі Рабара, Майкал-Мішель Гарріс.

Після відходу Вуді шерифом серед іграшок стала Джессі, якій Базз Лайтер хоче зробити пропозицію. Їхня сором’язлива господиня Бонні все ще вигадує цікаві ігри, але ніяк не може знайти собі подруг — усі її ровесниці давно обзавелися сучасними гаджетами. Тому й у дівчинки з’являється дитячий планшет Ліліпад.

За збігом обставин Джессі та її кінь Булзай губляться й опиняються в домі старої власниці ляльки, де тепер живе зовсім інша дівчинка. Тим часом Базз Лайтер і Вуді, який повернувся на допомогу, намагаються знайти подругу, а заодно позбутися Ліліпада.

Паралельно розповідають історію цілого загону Баззів Лайтерів, які вибираються з контейнера й шукають свого лідера.

Теми дорослішають разом із глядачами

Коли з’являється інформація про будь-який сиквел популярної серії фільмів, незадоволені обов’язково коментують: «Доять франшизу». Але у випадку з «Історією іграшок» такі претензії викликають лише усмішку. За 31 рік в основній серії вийшло п’ять мультфільмів і не надто вдалий спін-оф. У 2000 році був ще 2D-серіал, але його дивилися переважно діти.

Marvel за цей час встигла спершу стати найбільшою франшизою, а потім розсипатися на частини. Всесвіт DC перезапускали двічі. Знімати мультфільм раз на 5–10 років — не найкраща фінансова модель для «доїння».

Великий плюс «Історії іграшок» у тому, що мультфільми дорослішають разом із глядачами й з’являються саме тоді, коли потрібні. У 1995 році Джон Лассетер випустив першу частину, яка не лише здійснила революцію в анімації, а й порушила питання ревнощів і страху перед усім новим. Олдскульний ковбой Вуді боявся яскравого й модного Базза Лайтера, остерігаючись, що його замінять.

Цю ж тему підхоплює і четверта частина, уже прямо звертаючись до старшого покоління. Мультфільм пояснює, що розставання з дітьми, які виросли, — не трагедія, а можливість знайти нову ідентичність і, можливо, просто пожити для себе.

За трейлерами здавалося, що п’ята «Історія іграшок» говоритиме виключно про проблему вторгнення нових технологій і гаджетів, які захоплюють усю увагу дітей. Але сюжет не такий простий. Лінія Джессі спочатку нагадує першу частину — тривоги ретрограда, який боїться, що його замінять. Насправді ж вона про те, що справжня близькість — це назавжди. Навіть якщо люди або іграшки давно розійшлися.

Мораль мультфільмів щоразу неоднозначна

Квентін Тарантіно, вихваляючи трилогію «Історія іграшок», казав, що навіть не збирається дивитися четверту частину. Але Pixar щоразу доводить, що їм ще є що сказати. Ніколи не забуду свої відчуття від Вілкінса: перші п’ять хвилин думаєш, що це найбезглуздіший істеричний персонаж. А потім розумієш, наскільки це трагічна історія. Усі навколо повторюють, що він — улюблена іграшка. А Вілкінс вважає себе сміттям, місце якому на смітнику.

Саме тому в мультфільмі з’являється частина про команду Баззів Лайтерів. Сцени з ними довгий час сприймаються як філери для розтягування хронометражу. Але потім через цю лінію показують можливість «подружити» класичні ляльки з новими технологіями. Порушують і думку про те, що самі гаджети — такі ж іграшки, які теж можуть застаріти.

Якщо знову згадати третю та четверту частини, неоднозначність фіналу й примирлива розв’язка завжди були фірмовою рисою «Історії іграшок». У простіших сюжетах Енді ніколи не розстався б із Вуді, а ковбой присвятив би життя турботі про господаря, навіть коли той уже виріс.

Але іграшки спершу віддають новій власниці. А потім Вуді й зовсім вирішує залишитися з Бо Піп. Автори показують, що дорослішати й старіти — нормально, боятися — теж. Розставання неминучі, але завжди можна знайти новий сенс життя.

В «Історії іграшок» ідеальний баланс смішного й серйозного

Чудово пам’ятаю прем’єру мультфільму «Уперед». Десь ближче до фіналу я відірвався від екрана й побачив, що діти в залі щосили хихочуть над кумедними сценами. А дорослі в цей час намагаються стримати сльози. Здається, цей момент чудово показує головну перевагу найкращих робіт Pixar, до яких належить і «Історія іграшок». У кожній частині цієї франшизи є два умовні шари. Перший — проста пригодницька історія для молодших глядачів, другий — драматичний підтекст для дорослих.

Причому одне без іншого не працювало б. Адже «Історія іграшок» прекрасна своєю простотою та наївними жартами. Який чудовий там тиранозавр Рекс із його вічною метушнею та репліками — той самий друг-тривожник. У п’ятій частині серед безглуздих дитячих гаджетів і зовсім є пристрій для привчання до туалету.

Це чудові дитячі мультфільми, які можна розбирати на ґеґи. А ще самі ігри, які вигадують господарі, тут показують як окремі сюжети. Жарти бувають і для дорослих. Так, у п’ятій частині Вуді роблять скуфом: його лисина така гладенька, що в ній відбивається світло, а коли він трохи розслабляється, у нього щосили випирає живіт.

Та й сам сюжет завжди динамічний: це погоні на машинах і конях, польоти, вічна боротьба з якимось лиходієм і навіть трохи детективу. Хто міг заздалегідь подумати, що Лотсо такий підлий?

Змінюється й анімація: до кожного мультфільму розробляють нові технології та покращують візуальний ряд. Якщо перший був просто експериментом зі створення 3D-фігурок, і зараз його вже трохи важкувато дивитися, то в останніх частинах пластик чи тканину, з яких зроблені іграшки, ніби можна торкнутися рукою. В «Історії іграшок 5» за модою останніх років до цього додали нібито мальовані вставки.

А тепер згадайте фінал третьої частини, коли іграшки вже змирилися з неминучою загибеллю й просто обійнялися. Хто з дорослих не плакав у цей момент — сходіть до кардіолога, можливо, у вас немає серця.

Так само виглядає не лише саме прощання Вуді в четвертому мультфільмі, а й його підтекст. Адже сцену можна трактувати не тільки як розставання з дитиною, яка подорослішала, а й як вихід зі співзалежності або навіть звільнення з роботи, де ти провів багато років.

Такі емоційні гойдалки й поєднання дитячого та дорослого дозволяють дивитися «Історію іграшок» усією родиною. Кожен побачить тут щось своє: приємну розвагу або екзистенційні питання.

Франшиза вже двічі обманула скептиків. Після третьої частини багато хто казав, що продовження не потрібне, але четверта «Історія іграшок» виявилася просто необхідною. Те саме і з п’ятою, яка дозволяє поглянути на нові технології не як на зло, а як на невід’ємну складову нашого життя. А заодно нагадує дорослим, що іноді достатньо й спогадів, аби зберегти вірність близькій людині.