Обговорюючи дуже поганий фільм, можна сказати: «Книга краща. Причому будь-яка». Це жарт, але й у реальному житті я постійно стикаюся з твердженнями, що кіно завжди програє літературі. Використовують навіть цитату: «Ті, хто читає книжки, завжди керуватимуть тими, хто дивиться телевізор». Причому її приписують Вільяму Герсту, Біллу Гейтсу, Джону Девісону Рокфеллеру, який помер у 1937 році, і навіть Фелісіте де Жанліс, яка пішла з життя приблизно за 70 років до винайдення кінокамери.

Мені, як прихильнику і кіно, і літератури, такі розмови завжди здавалися дивними. Важко повірити, що детективи Донцової, 24-й том «Тарзана» — так, він існує — або порнофанфіки за «Гаррі Поттером» розвивають людину краще, ніж фільми Лінча, Тарковського, Брессона чи Бергмана.

Найчастіше сперечаються саме про екранізації книжок. Фільм може бути максимально точним або радикально далеким від оригіналу. Але неминуче знайдуться ті, хто скаже, що літературний твір кращий за екранізацію. Навіть якщо йдеться про «Одіссею» Крістофера Нолана, засновану на поемі, якій близько 3 000 років і оригіналу якої ніхто ніколи не бачив — точніше, його просто не існувало у фізичному вигляді.

Саме з цим я не погоджуюся. Така думка свідчить не лише про те, що людина подивилася мало фільмів, а й про те, що вона прочитала мало книжок.

Література й кіно — не споріднені види мистецтва

Що? Так. Принаймні не настільки, наскільки ви думаєте. Обидва види мистецтва найчастіше слугують способом розповісти історію. Але їхня основа абсолютно різна, можна навіть сказати — протилежна.

Книжка ґрунтується винятково на слові — тому й точаться нескінченні суперечки про те, чи варто вважати комікси літературою. Кіно — візуальне мистецтво, адже без зображення воно просто не існує.

Фільми можуть бути без звуку та кольору, як будь-яке німе кіно початку XX століття; без сюжету, як «Людина з кіноапаратом»; без акторів, як «Емпайр»; навіть майже без рухомих кадрів, як «Злітна смуга» — за винятком одного моменту, коли жінка моргає. Але без зображення кіно немає — це вже була б аудіокнига або подкаст. Навіть в експериментальному серіалі «Тривожний дзвінок» вигадали відеоряд, хоча там усі просто розмовляють телефоном. На екрані показують абстракцію, але вона візуально підказує, як сприймати сюжет.

Саме тому фільми нерідко критикують за те, що режисери надто покладаються на текст — змушують персонажів проговорювати свої дії або взагалі вводять закадрового оповідача. Тож немає сенсу безпосередньо порівнювати два принципово різні види мистецтва. Це приблизно те саме, що сперечатися, що краще: живопис чи балет, опера чи скульптура, кругле чи зелене, м’яке чи тепле.

Навіть коли книжка та фільм розповідають одну й ту саму історію, вони роблять це різними способами. Письменник може покладатися лише на слова. Він має детально описувати емоції, думки й учинки героїв, пояснювати, який вигляд мають пейзажі, інші планети чи фантастичні істоти. Режисери ж мають для цього декорації, акторську гру, спецефекти та десятки інших прийомів.

З іншого боку, можливості письменника обмежені лише його фантазією. Наприклад, Говард Філліпс Лавкрафт у «Барві з позамежжя світу» міг просто написати, що люди побачили колір, який неможливо описати. А як показати це на екрані? Доводиться щось вигадувати.

Або Віктор Гюго міг додати в «Людину, яка сміється» мало не десять сторінок опису моря та корабля, що тоне. На екрані ж не можна просто десять хвилин показувати хвилі — потрібна якась динаміка.

Є багато екранізацій, які кращі за книжки

Я десятки разів брав участь у суперечках про порівняння літератури й кіно і завжди стикався з тією самою проблемою. Людина каже: «Ну давай, назви мені екранізації, які кращі за книжки». І я починаю перелічувати: одну, другу, третю, десяту. У 90% випадків співрозмовник навіть не здогадується, що названі фільми зняті за книжками. Тоді звучить нова вимога: «А назви хороший фільм за твором, який я знаю». Тобто справа не в самих екранізаціях, а у вузькому кругозорі тих, хто сперечається.

Рідкісні винятки — «Форрест Гамп» Вінстона Грума та «Хрещений батько» Маріо П’юзо. Ці романи теж багато хто не читав, але принаймні знає про їхнє існування. Причому в цьому випадку оригінали також чудові — просто фільми вийшли епохальними.

Прикладів хороших екранізацій десятки. Можна взяти абсолютно різні жанри та епохи. Хочете масове кіно — ось «Престиж» Крістофера Нолана. Однойменна книжка Крістофера Пріста починається непогано. Але приблизно із середини починається повний абсурд із роздвоєнням героя та його безтілесним клоном, а наприкінці й опонент виявляється клоном. Варто визнати, що у Нолана історія вийшла значно стрункішою.

Зануримося в класику та згадаємо «Психо» Альфреда Гічкока. Саме режисер придумав розділити сюжет на дві частини з різними головними героями, а також зробити Нормана Бейтса не огидним чоловіком, який лисіє, а усміхненим чарівним хлопцем. Саме за це глядачі й полюбили фільм — було важко повірити, що милий красень виявиться маніяком. А роман Роберта Блоха дуже швидко забули, хоча головний сюжетний поворот прийшов саме звідти.

Та й загалом багато хто не знає, що майже всі свої хіти Гічкок зняв за книжками. «Вікно у двір», «Запаморочення», «Птахи» — усе це екранізації. Ось тільки класикою стали саме фільми, а не літературні твори.

Кіно чудово розвиває уяву

Один із найпоширеніших аргументів, які я чую на користь книжок, звучить приблизно так: «Я не люблю, коли за мене щось вигадують». Перепрошую, але навіщо тоді ви читаєте книжки? Можна просто дивитися на стіну й фантазувати. Книжка якраз і складається з того, що хтось уже вигадав за вас.

Але йдеться трохи про інше. І книжки, і фільми чудово розвивають уяву, просто роблять це по-різному. Література дає величезний простір для фантазії: перед вами лише аркуш паперу зі словами, а драконів, польоти в космос або хоча б красиве обличчя героя-коханця ви маєте домислити самі.

Здається, жодних обмежень немає і книжка дає більше свободи. Але є один нюанс: ви завжди уявлятимете лише те, на що здатна саме ваша фантазія. Тобто те, що так чи інакше вже бачили або можете уявити самі. Кінематограф — це рідкісна можливість зазирнути у фантазію інших людей: режисера, художника, декоратора, актора. Навіть швидкість подавання інформації залежатиме вже не від вас: у книжці важливий лише темп читання, а в кіно — постановка кожної сцени.

Саме тому деяких людей дратують екранізації фантастики, фентезі чи навіть любовних романів: виявляється, вони уявляли героїв і світ зовсім інакше. Але чужа версія не забирає у вас власних образів. Натомість ви можете побачити щось нове. Ба більше, цей досвід можна використати під час читання наступних книжок: доповнювати власні ідеї образами з переглянутих фільмів.

Я не стверджую, що кіно краще за літературу. Існує величезна кількість жахливих екранізацій і просто поганих фільмів. Так само є безліч нудних книжок, написаних відверто погано. Головне — різноманітність видів мистецтва.

Якщо людина цікавиться лише одним із них, вона завжди поступатиметься тому, хто читає книжки, дивиться кіно, ходить у картинні галереї та на балет, грає в комп’ютерні ігри — так, це теж мистецтво. Адже будь-які твори мистецтва розвивають відчуття прекрасного та уяву.