Як у Франції вшановували Симона Петлюру й розповідали про тяглість української державності

У Парижі цими днями говорили про те, що залишилося у спадок сучасній Україні після першої незалежності, – армію УНР, культурну дипломатію, українську еміграцію, бібліотеку та пам’ять, яку зберігають українці у Франції. Чому французам досі доводиться пояснювати, що українська державність виникла не вчора, і чому могила Петлюри дотепер є тут своєрідним дипломатичним форпостом. Власна кореспондентка Укрінформу – про те, як у Франції відзначили соту річницю смерті голови Директорії та Головного отамана військ УНР Симона Петлюри.

БОРОТЬБА, ЩО ТРИВАЄ ПОНАД СТОЛІТТЯ

Усе як завжди. Того самого дня – 25 травня, у той самий час – о 14:35, на тому самому місці – на могилі Симона Петлюри на цвинтарі Монпарнас – збираються українці. У різні періоди історії було по-різному. Колись приходили десятки, інколи – були навіть сотні.

Але завжди по цих людях, які приходять згадати про останнього Отамана українського війська в Парижі в день та час, коли його було вбито, можна відстежувати, як змінюється Україна. Цього року біля пам’ятника Петлюрі та його дружині й доньці традиційно зібралися всі покоління діаспори, працівники українського посольства. А ще з України приїхав десант науковців, істориків, що працюють над збереженням пам’яті. І з’явилася нова категорія – військові.

Заступник командира 152 окремої єгерської бригади полковник Микола Шуфрун розповів, що він та ще кілька бійців приїхали сюди у відпустку, з власної ініціативи, щоб вшанувати людину, іменем якої названа бригада: «Ми маємо почесне ім’я Петлюри. Ми не просто так назвалися, наша бригада підтримує ідеї, що закладав Петлюра, як він боровся ще в ті далекі часи з російською навалою, тоді більшовицькою, так і тепер – ми продовжуємо цю боротьбу. Наша бригада веде важкі бої на Покровському напрямку, виконує важливі завдання зберегти нашу незалежну Україну і звільнити її від загарбника». Бригада ця, одна з новостворених, закріплена за Пирятином на Полтавщині, і почесну назву головного отамана військ УНР обрала собі сама та подала на затвердження. «Симон Петлюра – це була найвеличніша, найвідоміша людина з нашого краю. Ми почали вивчати історію більш докладно, чим він займався, його ідеї. Наші дії збігаються з його боротьбою. Окрім того, це почесне ім’я – воно дається назавжди», – уточнює полковник.

До монумента прийшли військові не лише з бригади імені Петлюри, а й кілька з іншої – імені Анни Київської, тієї самої бригади, яка проходила підготовку тут, у Франції.

Століття тому Петлюра не міг би й уявити, що одного дня військовий вишкіл для українського війська буде організовувати Франція. А один із заходів до річниці його смерті відбудеться під самою Тріумфальною аркою.

У ФРАНЦУЗІВ ДОСІ КРУГЛІ ОЧІ, КОЛИ ВОНИ ДІЗНАЮТЬСЯ, ЩО УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ ВИНИКЛА НЕ ВЧОРА

Минулого року ми говорили з головою управи асоціації «Українська бібліотека Симона Петлюри» Аллою Лазаревою про те, як важливо і в Україні, і тут, у Франції, ширше відзначити соту річницю загибелі Петлюри. Зважаючи на те, що постать ця досі для багатьох французів контроверсійна, – через нав’язані ярлики з погромами та несправедливий суд, який тоді виправдав убивцю. І, видається, цього року вдалось обрати потрібний кут.

«Ми вирішили, що важливо підійти до проблеми ставлення до Петлюри в такому проактивному форматі. Спочатку – розповісти, що таке наша перша незалежність. Тому що французи дуже мало про це знають. Інколи в них круглі очі, часом квадратні. Вони не розуміють, що Україна як держава виникла не зараз і не на порожньому місці, якими є тяглість нашої політичної історії та історичні паралелі. Тому ми запросили людей, що здатні розповісти, яке глибоке коріння має українська державність. Навіть якщо державність, тобто сам процес, переривалася», – розповідає Лазарева.

Так виникла ідея з конференцією, виступи з якої згодом планують видати окремою збіркою та двома мовами. Можливо, навіть зробити серію таких просвітницьких книг.

Алла каже, що в такій книзі можна розтлумачити, якою була юридична база тієї незалежності, як тодішня УНР вплинула на сучасність, а її армія – на збройні сили. «І пояснити, що Петлюра – це був державний керівник, і історія його життя та досягнень виходить далеко за межі вбивства та фальшивих звинувачень в антисемітизмі, а через розуміння того – і якою була держава, які були її цінності, хто її представляв і для чого», – додає вона.

ПЕРША УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТА СПАДОК УНР

У дуже спекотний паризький день в Українському культурному центрі імені Василя Сліпака послухати про державницький спадок Петлюри зібралася чимала аудиторія. Ярослав Тинченко, історик, заступник директора Національного військово-історичного музею України, розповідав про символіку, нагороди та відзначення, які успадкували збройні сили від армії УНР.

«Повільніше, не забувайте перекладати!» – просили французи. Навіть ставили «незручні» питання. Один пан поцікавився корінням символіки «Азова». Треба розуміти, що у Франції, як наслідок багаторічної російської пропаганди, цей військовий «бренд» має не бездоганну репутацію. Тож усе треба пояснювати наново й починати спочатку. Тинченко вже виступав тут у 2019 році, тож йому є із чим порівняти: «Мені приємно, що зараз прийшло вже значно більше людей. Бо минулого разу, коли я приїздив розповідати про наш Іловайськ, приготував цілу історію, фотографії, як ми евакуювали загиблих, було три людини, тобто нікому наша трагедія не відгукнулася. Цього разу – інші враження. Тобто вже є і зацікавлення, і навіть запит».

Ще одна улюблена царина французів, якою їх легко привабити, – це культура. І про культурну дипломатію тодішньої УНР в Європі справді є що розповісти. А деякі факти, що стосуються саме Франції, науковці «розкопали» і розповіли вперше.

«ЩЕДРИК» НАД СЕНОЮ

Тіна Пересунько, наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, засновниця Інституту Леонтовича, знайшла в архівах все, що стосувалось останнього туру Українського національного хору УНР Олександра Кошиця. Перед відомими світу гастролями у США хор у листопаді 1919 року розпочав турне Францією й до 2021 року дав майже 60 концертів по всій країні. Найвідоміший французький імпресаріо того часу Джозеф Шурман організував потужну рекламну кампанію української прем’єри в залі Гаво в Парижі. «Утім, секретар української делегації в Парижі Михайло Рудницький згадував, що більшість французів не могла зрозуміти ані слово «український», ані «Кошиць» на афішах хору», – розповідає вона.

Сотні рецензій, афіш, захоплених відгуків, і все це – у дуже несприятливому для молодої української держави тогочасному політичному контексті. «У деяких рецензіях французи ставили питання, чому вони досі нічого не знали про українських композиторів – Миколу Лисенка, Миколу Леонтовича, Кирила Стеценка, Кошиця, які репрезентують музичне мистецтво України. Невже ця школа була пригнічена вагою слави великоросійських колег?» – дивувалися критики.

У Марселі хор виступав на запрошення симпатика України, французького депутата Жана Пелісьє. Саме він отримав «розпачливого» листа від Симона Петлюри із закликом до французької демократії підтримати українську боротьбу за незалежність, доставивши на український фронт військові вантажі з медикаментами, які український уряд закупив в американської ліквідаційної комісії ще улітку 1919 року. Ці вантажі зберігалися в портах Марселя й Бордо, і через невизначеність політики Антанти в Україну ніяк не могли бути доставлені. «Хор виконав «Щедрика», французьку Марсельєзу, гімни України та Великої Британії. Один зі співаків під час концерту збирав автографи бізнесменів до книги відгуків капели, однак, ті, аплодуючи українським пісням, побоюючись перепитували, чи це не підписи на підтримку незалежної України», – розповідає Тіна.

Як відомо, автор «Щедрика» Микола Леонтович був застрелений під окупацією. Хор Кошиця згодом переїхав до США. А перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин писав у листі до нього: «Ваші виступи були нашою єдиною гордістю і втіхою у цей складний час».

СТОЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРИСУТНОСТІ У ФРАНЦІЇ

Визначення Шульгина «Без території» увійшло в назву наукового семінару, який тривав увесь наступний день у Національному інституті східних мов і цивілізацій (INALCO). «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» – цю книгу він написав у Парижі, куди приїхав представляти Україну на Паризькій мирній конференції, а згодом залишився продовжувати боротьбу вже в екзилі. «Україна все одно житиме – не в результаті дива, а як логічний наслідок перебігу подій. Сподіваюся одного дня побачити мій народ відновленим у своїх правах і таким, що увійшов до європейської та світової родини вільних і незалежних націй. Думаю, наша присутність тут певною мірою виправдовує цю надію», – цитує Шульгина, звертаючись до присутніх, Ірина Дмитришин. Професорка та перекладачка, вона вже багато років очолює українську кафедру в INALCO. Заснована якраз тодішніми політичними емігрантами, кафедра тепер переживає розквіт – на ній навчається майже 30 французьких та іноземних студентів, а ще 24 подало заявки на магістратуру. Вивчають не лише мову, а й історію, літературу, культуру. Навчатися на «україністиці» стає дедалі престижніше.

«Історія політичної, військової та культурної еміграції українців у Францію після тієї втрати державності доволі велика. Європа тоді переживала травму Першої світової, але втрата нашої незалежності і приїзд сюди цієї хвилі, безумовно, вплинув і на неї, і, зокрема, на Францію. Тут був зосереджений великий культурний спадок. Приїхали яскраві постаті, цвіт інтелігенції, хто не змирився з тим, що прийшли так звані радянці. Тож для французів це також означало певне інтелектуальне культурне вливання», – пояснює Дмитришин.

Дослідники з французьких, українських, німецьких і британських академічних інституцій, зокрема, з Гейдельберзького, Оксфордського університетів, Сорбонни, розповідали в INALCO про політичну еміграцію, військових УНР у Франції, діяльність української громади. І, власне, про формування спільної національної ідентичності, перших контактів Сходу та Заходу України. Тут, у Франції, трудові мігранти – селяни й робітники із західних земель, змішувалися з «освіченими» українцями зі Сходу. І, попри «ідеологічну» незгоду між самими українцями, вони таки тримали українське питання «на часі в Європі» не лише поміж двома війнами. А й дотепер.

МАТЕРІАЛЬНИЙ СПАДОК – БІБЛІОТЕКА ПЕТЛЮРИ

Бібліотека Симона Петлюра – це найстаріша чинна українська культурна інституція в Європі, що була заснована на волю останнього отамана. Він писав, що українцям «потрібна бібліотека, і потрібна вона насамперед як центр української культурної присутності». Ішлося не лише про книги, а і про документальні свідчення боротьби за державність – архіви документів, а також про науковий та культурно-освітній центр українознавства у Франції. Минулого року Укрінформ розповідав про єдину будівлю в Парижі на вулиці Палестини, що належить українській громаді, та про скарби, які є там. А також про ті, що було втрачено, вивезено в Москву.

«Я умовно називаю ці колекції «ув’язнені архіви», бо не лише люди перебувають у в’язницях РФ, а й архівні зібрання, які не доступні взагалі. Ще багато роботи над тим, як їх повернути, але сподіваюся, що одного дня ми це зможемо», – каже Марина Палієнко, докторка історичних наук, професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувачка кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки. Свого часу їй вдалося потрапити в Російський державний військовий архів. Саме там зберігають книги та документи, які нацисти вивезли з Парижа до Німеччини. Радянські визволителі, коли дійшли до Європи, «визволили» і велику частину бібліотеки, забравши її до Москви.

Українська Бібліотека Симона Петлюри

Та частина колекції, що повернулася до Парижа, досі перебуває у стані інвентаризації. Робота ця триває на волонтерських засадах, тому все відбувається повільно. Але до сторіччя управа змогла видати спеціальний буклет «Українська бібліотека Симона Петлюри в Парижі. 100 років незламності». У фотолітописі уперше відзнято та показано кілька цінних документів, обкладинок видань, рукописи. Є також фотографії та архівні листівки того часу.

ДОЛЯ МОГИЛИ ПЕТЛЮРИ

Можливість перенесення могили Симона Петлюри та його родини з Франції на Національне військове меморіальне кладовище в Києві – дуже чутливе питання для українців у Франції. Дискусія пожвавилася після перевезення з Люксембурга останків лідера ОУН Андрія Мельника та його дружини Софії.

«У нас були збори ради бібліотеки, і ми маємо ухвалу, яку підтримали одноголосно. Тобто усі 50 осіб зійшлися на тому, що поки в Україні повномасштабна війна, і поки ніхто не може гарантувати, що останки головного отамана будуть у безпеці, поки цього меморіалу ще не існує, немає навіть якоїсь чіткої концепції, незрозуміло, де він постане, а також критерії, кого саме туди будуть відбирати для поховання, тобто концептуальні питання не вирішені, ми вважаємо, що це не на часі», – пояснює Алла Лазарева. Саме рада «відповідальна» за могилу Отамана та його родини на Монпарнасі.

Алла Лазарева

За її словами, вони не відмовляються віддавати Петлюру у принципі, і сама ідея українського Пантеону цікава, а нація має повне право на нього. «Просто не потрібно ставити воза перед конем. Поки що це може бути символічна історія, наприклад, десь під землею, яку не можна розбомбити. Але туди можна приводити делегації й розповідати їм, передавати пам’ять», – додає вона.

Заступник директора Національного військово-історичного музею України Ярослав Тинченко пояснює, що боятися поки що нічого, бо тепер ідеться передусім про перенесення поховань, для яких завершується термін оренди на цвинтарі, і більше немає організацій чи людей, які могли б продовжувати їх утримувати. Тож після Мельника з Люксембурга очікують повернення в Україну також інших діячів. «Формальний і юридичний керівник ОУН Богдан Червак, звісно, цю ідею підтримав. Тому могили діячів ОУН саме Мельниківського спрямування, вони можуть бути перенесені. Ті, хто їх фінансував раніше, про них дбав, через різні причини також згодні», – каже він.

З могилою Петлюри все значно складніше. Українська еміграція тут збирала гроші, щоб зберегти її не на 20 чи 50 років, а щоб вона була тут завжди.

«І коли ти приходиш на Пер-Ляшез до генерала Омеляновича-Павленка, на Монпарнас – до Симона Петлюри, то розумієш, що це – флагмани, форпости нашої дипломатії. Я порахував, що навколо Петлюри лежить 12 кавалерів ордена Почесного легіону. Цих людей шанують, вивчають у школах та університетах. Це – еліта Франції, аристократія, туди водять екскурсії. І французькі школярі, які йдуть повз, підходять, запам’ятовують імена. Тому так, це досі наше дипломатичне представництво. І Петлюра виконує цю місію вже 100 років», – каже Тинченко.

Лідія Таран, Париж

Фото автора